Чому факти програють емоціям — і хто на цьому виграє вибори
Політик каже неправду, її спростовують, а рейтинг росте. Здається, виборці просто не знають фактів. Але часто справа не в незнанні: факти для них важать менше, ніж те, що вони відчувають.
Постправда — це не просто брехня
Слово «постправда» існує з 1992 року, його вжив американський драматург Стів Тесич. Але по-справжньому воно зазвучало у 2016-му, коли Оксфордський словник назвав його словом року. Сенс такий: громадську думку формують уже не так об'єктивні факти, як звернення до емоцій і особистих переконань.
Тут важлива деталь. Постправда не каже, що істини не існує. Вона робить істину неважливою. Людина може знати, що факт є, але те, що вона відчуває, для неї переважує. Відчуття стає реальнішим за реальність.
Саме тому постправда — не про окремий фейк, який можна спростувати. Це стан, у якому спростування мало що змінює. У тексті про чат-ботів, що з нами погоджуються, я писав про протилежну пастку: там людина якраз хоче знати правду, але отримує власну думку у відповідь. Постправда — це коли вже й не дуже хоче.
Звідки вона взялася
Ми з Лесею Левченко виділяємо кілька причин, і жодна з них не з'явилася вчора.
Перша — втома від авторитетів. Ще з другої половини ХХ століття наука, освіта й експерти поступово втрачали довіру. Інтернет цей процес прискорив: інформація стала доступною всім, але водночас знецінилася її перевіреність. Тепер не обов'язково вірити фахівцю. Досить знайти блог чи допис, який підтверджує вашу думку.
Друга — алгоритми. У Facebook, TikTok, Telegram чи YouTube повідомлення поширюються не тому, що вони правдиві, а тому, що на них реагують. Найбільше охоплення мають найемоційніші. Так новина перетворюється з джерела знань на емоційний продукт, а людина опиняється в бульбашці, де бачить переважно те, що їй уже подобається.
Третя — поляризація. Люди дедалі частіше відкидають чужу думку не тому, що вона хибна, а тому, що вона загрожує їхній ідентичності. Світ ділиться на «своїх» і «чужих», а «чужі» за замовчуванням брешуть.
Популізм — це не ідеологія, а схема
Слово «популіст» часто вживають як лайку. Ми в статті розуміємо його точніше. Популізм — це не система цінностей, як лібералізм чи консерватизм, а логіка, за якою можна будувати будь-яку політику. Суспільство в ній ділиться на дві частини: «чистий народ», моральне ядро держави, і «корумповану еліту», меншість, що цей народ обкрадає. Воля народу має перемогти, навіть усупереч інституціям.
Така політика тримається не на аргументах, а на чотирьох емоціях:
- Страх: опонента показують загрозою вашій безпеці.
- Гнів: на еліту, корупціонерів, «тих, хто нагорі».
- Надія: «ми все змінимо», «ми повернемо стабільність у ваше життя».
- Образа: «нас не чують», «простих людей зневажають».
Хрестоматійний приклад — кампанія за вихід Великої Британії з ЄС. Британський народ протиставили європейській бюрократії. Страх подавали через тезу «мігранти забирають роботу», гнів — через «еліта відібрала в нас контроль».
Чому вони знайшли одне одного
Головна думка статті: постправда і популізм не просто співіснують, вони підсилюють одне одного. Постправда — це ґрунт. Там, де емоції важать більше за факти, популіст отримує перевагу над тим, хто намагається пояснити складне.
Але популісти не лише користуються постправдою, вони її відтворюють. Ось як це виглядає:
Вони знецінюють тих, хто перевіряє. Науковців, журналістів, міжнародні організації показують відірваними від народу, некомпетентними чи навіть ворожими. Це добре було видно, коли під час COVID-19 нападали на ВООЗ, або коли заперечують зміну клімату.
Вони оголошують себе єдиними, хто каже правду. «Я кажу те, що всі бояться сказати». «Вони приховують, а я говорю прямо». Хто не згоден, той «зрадник» чи «агент чужого впливу». Улюблений аргумент: «Це не фейк, я це знаю з власного досвіду».
Вони люблять теорії змови. Змова дає простий і емоційний сюжет, одразу пояснює, хто винен, і згуртовує «своїх».
Колись між політиком і масовою аудиторією стояли фільтри: журналістські стандарти, редакційна політика, фактчекінг. Соцмережі ці фільтри зняли. Доступ став миттєвим, неконтрольованим, ще й підсиленим алгоритмами та персоналізованим. У такому середовищі правдою стає не те, що перевірене, а те, що найчастіше повторюється.
А в нас?
В Україні для цього склалися майже ідеальні умови: війна, економічні кризи, недовіра до інституцій, величезна вага Telegram, YouTube, TikTok і «інсайдерських» каналів. Людина в кризі хоче швидких і зрозумілих відповідей, а саме їх популізм і пропонує.
Ми в статті наголошуємо: постправду не варто вважати лише чужою зброєю, яку проти нас застосовують ззовні. Нею користуються й усередині країни. Нею дискредитують опонентів, мобілізують виборців, керують настроями під час криз. І найслабше місце тут у тому, що стійких запобіжників майже немає: фактчекінг слабкий, а частина медіа політично заангажована.
Що може зробити кожен
У статті ми пропонуємо чотири напрями: посилювати фактчекінг і медіаграмотність, вимагати від політиків прозорості й відповідальності за неправду, підтримувати незалежні медіа, розвивати культуру критичного споживання інформації. Перші три — справа держави, платформ і редакцій. Четвертий — наш. Кілька простих звичок:
- Коли повідомлення вас зачепило, спитайте себе, яку емоцію воно вмикає: страх, гнів, надію чи образу. Якщо одну з цих чотирьох, читайте вдруге й повільніше.
- Насторожтеся від фраз «я кажу те, що всі бояться сказати» і «вони від вас приховують». Це не аргумент, а заявка на монополію на правду.
- Відділяйте «я це знаю» від «я це відчуваю». Особистий досвід важливий, але це ще не факт про всю країну.
- Якщо ваша стрічка тільки підтверджує те, що ви й так думали, це не означає, що ви праві. Найімовірніше, це бульбашка.
Чесно про межі: наша стаття — аналітичний огляд досліджень і відомих випадків, а не власне соціологічне опитування. Вона пояснює механізм, але не вимірює, наскільки сильно він діє в Україні саме зараз. Рекомендації — це напрями, а не перевірені програми. Щоб їх оцінити, потрібні окремі емпіричні дослідження.
Оригінал статті
Ягодзінський С., Левченко Л. Феномен постправди в контексті політичного популізму: спільні витоки та взаємозв'язок. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. 2025. Вип. 61. С. 529–536.